Нотатки читача, 2022, частина 2

    Повернувшись в Одесу після перших двох місяців війни, я звернувся до книг з історії України та українських класиків.

Орест Субтельний. Україна: Історія (1991 р.)

    В дитинстві, коли я без зупинки ковтав пригодницькі книги, поряд з мушкетерами та піратами, звичайно були й наші козаки. Через ці книжки я поступово зацікавився справжньою історією України та з задоволенням вивчав її в школі, а потім в університеті. В студентські часи я навіть брав участь в історичній конференції з доповіддю "Дипломатична діяльність Богдана Хмельницького". 

    Звичайно я читав класичні роботи Яворницького та Грушевського, але книга Субтельного більш сучасна і значно сильніша. Мене ще тоді вразила концептуальність, чітка структурованість та наукова об'єктивність цієї історії. І вона дуже допомогла мені позбавитися радянських поглядів на історію України. 

    Я згадав про цю книгу ще влітку 21-го року, коли з жахом прочитав програмну статтю Путіна, де він заперечував українську націю та державність. Головна концепція книги Субтельного – історія національного відродження України – дуже сильно резонує з нашою дійсністю і дає могутній фундамент для національної свідомості.

    Окремо підкреслю велику увагу Субтельного (канадця українського походження) до історії української діаспори.

О.Зінченко, В.В'ятрович, М.Майоров.  Війна і міф. Невідома Друга світова (2016 р.)

    Сучасна збірка невеличких статей з критикою популярних радянськіх (та пострадянськіх) міфів про події Другої світової війни.

    Це не глибоке історичне дослідження, про що редактор збірки пише в передмові. Головна мета авторів, співробітників Українського інституту національної пам`яті, позбавити читача радянських штампів, деміфологізувати історію Другої світової війни та підштовхнути до знайомства з сучасними роботами українських та європейських істориків.

    Для мене міф про Велику Вітчизняну Війну залишався, мабуть, останньою радянською брехнею, яку, до 24-го лютого, я боявся чіпати. І хоча я вже досить багато знав, щоб розуміти справжню ціну ідеологічних вигадок, ця тема залишалася для мене сакральною. Отже, прийшов час позбавитись і цього вантажу. 

Т.Г.Шевченко. Кобзар (1840 р.)

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля,

Зажурилась Україна —

Така її доля!

    Перша поетична збірка Шевченко. Ця невеличка книжка (лише вісім творів), бузумовно є фундоментальною не тількі для української літератури, а й для українскької національної ідентичності. 

    Звичайно в школі я читав ці поезії, вивчав уривки і багато разів чув вибухову історію першого видання "Кобзаря", цензури та подальшої заборони. Мені, безумовно, подобалися деяки рядки, романтичні теми трагічного кохання та спогади про героїчне минуле. Але я зовсім не сприймав пристрасний націоналізм Шевченка, його біль та лють, його неймовірну прагу до волі і незалежної Укріїни. Мені здавалося, що ідея націоналізму назавжди вмерла у XX сторіччі, що вона ніколи вже не буде нам потрібна, не буде важлива і ми, не побудувавши національної держави, шагнемо в новий глобальний світ. Але я помилявся.

    І сьогодні ці строки відгукаються в моєму сердці як в серцях мільонів українців, які прагнули жити на своїй землі, за своїм розумом, зі своєю мовою.

Т.Г.Шевченко. The Artist (1856 р.)

    Цю книгу я якось придбав на "барахолці" — вона мене зацікавила репродукціями мальунків та живопису Шевченка.   

    Шевченко писав прозу російською мовою, тому ми не вивчали ії в шкільному курсі літератури. Я читав декілька з його повістей і хоча це досить якісна проза того часу, вона не дуже мене вразила. 

    Повість "Художник" цікава, в першу чергу, автобіографічністю. Я звик до образу Шевченко жертви, страждальця, але зараз для мене потрохи виростає зовсім іншій Шевченко — self-made man. Людина, яка не виховувалася гувернанткой-француженкою, не закінчувала Царськосільський ліцей,  не бачила на стінах фамільних портретів, але, лише завдякі своєму таланту та працьовитості, піднялася з соціальних низів до рівня культурної еліти тодішній імперіі. 

    Дуже показово, що ця книга Шевченка була видана в Київі двома мовами английською та... російською.

Іван Франко. Борислав сміється (1881 р.)

    Хто його знає, відки й як, досить того, що новим духом повіяло в Бориславі (c).

    Незакінчений роман Франка, головною, але не єдиною, темою якого є страйк на нафтовому промислі в місті Борислав.

    Я був вражений письменницькою майстерністю, з якою Франко конструює свій роман: чіткий сюжет, паралельний розвиток декількох ліній, динамічний розвиток подій.

    Коли я читав книгу, я був впевнений, що Франко писав її під впливом "Жерміналя" і був дуже здивований, коли дізнався, що він випередив Золя на 4 роки. На жаль ця книга не була закінчена і не вийшла за межі української літератури.

    А ще мене надзвичайно зацікавила дискусія навколо авторського антисемітизму, тому що в романі зустрічаються образливі для євреїв висловлювання і не помітити цього не можливо. Це привело мене до дуже цікавої літературно-історичної праці: Між семітизмом й антисемітизмом: Іван Франко та єврейське питання

І.Нечуй-Левицький. Гетьман Іван Виговський (1895 р.)

    Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своїх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана (c).

    Колись, прочитавши "Вогнем і мечем" Сенкевича, я був обурений його образливим поглядом на українське козацтво і почав шукати українські книжки присвячені подіям Визвольної війни. Це були трилогія Старицького та "Князь Єремія Вишневецький" Нечуя-Левицького. Останній роман вразив мене, в першу чергу, натуралістичним зображенням історичних подій та характерів.

    Ось чому я з великими очікуваннями взявся до іншої історичної книги Нечуя-Левицького. В роки мого дитинства фігура Виговського демонізувалася і перебувала десь поряд з Мазепою – зрадник діла Богданова, з якого почалася Руїна. Тому зараз було дуже цікаво почитати про гетьмана, який розгромив московитів у битві під Конотопом та склав вигідний Гадяцький договір з Річчю Посполитою, якій міг би змінити історію всієї Європи.

    На жаль, повість вийшла слабка. Нечуя-Левицького будує дуже симпатичний образ Виговського, але в цім яскравому шляхтичі я зовсім не побачив великого державного діяча. Також дуже незрозумілими виглядають історичні перипетії, гублячись на тлі виразних портретів та побутових сцен.

Леся Українка. Кращі твори.

Ні, для тебе

я не Месія. Ти мене не знаєш.

    Цікава річ — зі школи я непогано пам'ятав біографію Лесі Українки, але зовсім не памʼятав її творів. Лише назву програмного вірша "Без надії сподіваюсь!" та декілька імен з "Лісової пісні". А я був не останній учень.

    Мабуть, це тому, що радянська та пострадянська школа навчала нас вимірювати літературу обсягом та глибиною страждань авторів. Кожен герой шкільної хрестоматії повинен був страждати, бажано з дитинства. Його звичайно переслідували за його погляди, твори забороняли, а тих, кого він любив, зраджували або вмирали. Інакше і бути не могло, навіть якщо насправді автор був заможним дворянином, популярним поетом та улюбленцем імператора.

    Тому, звичайно, я чудово памʼятав туберкульоз кісток, ніч поряд з коханим, що вмирає, хворобу нирок та рінню смерть. І лише зараз, я відкрив для себе творчість Лесі Українки. 

    Ліричні вірши з різних збірок не прозвели на мене великого враження, але драматичні твори мене приголомшили. Це література величезної сили, глибини та майстерності. В першу чергу дві драми на біблейську тему: "Одержима" (написана як раз тої ночі поряд з коханим, що вмирав) та "На полі крові". Звичайно чудова, багатограна "Лісова пісня". А ще патріотична, антимосковська "Бояриня" (чому її нема в шкільній програмі?)

Українська новелістика кінця XIX-початку XX ст.     

    Дуже важко позбавлятися запрограмованих в школі штампів. Яскравий епізод  — в 9-му класі, коли "Російську літературу" змінили на "Зарубіжну", наша нова вчителька почала перший урок з таких слів: "Що таке зарубіжна література? Ми ж з вами розуміємо, що це в першу чергу, російська література!" А українська література в шкільному курсі, який тоді ще мало змінився з радянських часів, виглядала нещасною сестрою, яка і збереглася тільки завдяки опіці старшого брата. 

    Ця антологія новелістики повністю змінила мій погляд на українську літературу. Підкреслю 3 важливих речі, які стали для мене справжнім відкриттям:

1. Всупереч відсутності державності, постійному пригніченню зі сторони імперій, українська література дуже багата та різноманітна. Це десятки цікавих авторів, які писали не тільки о стражданнях, і не тільки про селянський побут.
2. Кількість письменниць та їх літературний рівень вражають. Я не прихильник порівнювати літератури різних країн, але спробуйте згадати російських письменниць дорадянського періоду.
3. На зломі століть українська література виглядає дуже модерново. Вона працює з новими формами та темами, актуальними у тогочасній Європі. 

    The best of the best із цієї антології:

• Наталка Полтавка. Зустріч.
• Любов Яновська. Смерть Макарихи.
• Дніпрова Чайка. Плавні горять.
• Модест Левицький. Щастя Пейсаха Лейдермана.
• Михайло Яцків. Діточа грудь у скрипці. Гермес Праксітеля.
• Орест Авдикович. До місяця.

Західно-європейський живопис 14-18 століть. Світове мистецтво в музеях України (1981 р.)

    В альбомі представлені найкращі твори західноєвропейського живопису з провідних музеїв України.

    На перший погляд, українські музеї досить бідні порівняно з європейськими. Звичайно усі шедеври осідали в столицях імперії – Петербурзі та Москві. Але ж ми й того що маємо, не знаємо. Я лише декілька років тому відкрив для себе яскраву колекцію Одеського музею західного і східного мистецтва, а ось в київському музеї Ханенків досі не побував.  

Суворі та стильні. Мистецтво довгих шістдесятих (2020 р.)

    До війни, на зимових канікулах, я побував на екскурсії основною експозицією мистецтва XX—ХХІ століть в Одеському художньому музеї. Музей дуже змінився, перетворився на краще, після того, як його очолив видатний художник Олександр Ройтбурд. Так за 4 роки його керівництва в нашому музеї відбулося більше виставок важливих українських художників, ніж за всі роки незалежності.

    Я декілька разів був в цьому музеї, але ніколи не підіймався на другий поверх — боявся соцреалізму. Тому я був дуже вражений знайшовши цікаву, різноманітну колекцію живопису радянського часу та сучасного українського мистецтва. І деякі картини мене дуже вразили.

    Після екскурсії я придбав цю книгу — каталог однойменної виставки, яку було відкрито в Одеському художньому Музеї у 2020 році. Цей проєкт – критичний погляд на історію "суворого стилю" та його вплив на мистецтво України й зародження майбутнього одеського нонконформізму. Зокрема, з цієї книги я дізнався про "Парканну виставку" в Одесі в 1967р., яка вважається початком публічної діяльності радянського нонконформізму.